Чому релігія таки дожила до 21 ст.?

“Кінець релігії” — тема, яка часто приверає увагу широких кіл як науковців, так і кліриків. Впродовж 20 ст. було проведено ряд досліджень, що опирались передусім на соціологію та ряд інших міждисциплінарних методів, спрямованих обчислити релігійність населення земної кулі. Суть таких досліджень добре сформульовано у статті на порталі BBC: “Математична модель брала до уваги співвідношення кількості віруючих респондентів до соціальних мотивів їхньої віри”. Отримані дані констатували серйозне зниження рівня релігійної заангажованості людей в більшості країн світу. Соціолог Річард Вінер коментує: "у значній кількості сучасних секуляризованих демократій існує тенденція громадян визначати себе поза будь-якою релігією. У Нідерландах кількість таких людей сягає 40%, а найвищий показник - у Чеській республіці, 60%".

З роками такі прогнози частішають, адже кількість віруючих по всьому світу зменшується, а релігія, в тому числі найактуальніше в Європі християнство, стає приводом для непорозумінь та конфліктів. Прикладом непорозуміння може бути саме трактування поняття “релігія”. Слово “релігія” нерідко вживається як тотожне до “віра”, тобто має безпосередній зв’язок з Богом і Його сприйняттям людиною. Проте, це вносить багато плутанини, адже це цілком різні поняття. О. Стівен Фріман розмірковуючи про кінець релігії в однойменній статті вказує на нечіткість терміну і аналізує, які це несе наслідки. Спроби вирішення релігійних конфліктів, зокрема намагання врегулювати міжцерковну політику та пропаганда екуменізму, не завжди увінчуються успіхом. 

До того ж, все популярнішою стає своєрідна тенденцію визначати себе радше “духовним”, аніж приналежним до конкретної релігійної течії.
Атеїстичні течії віддавна наголошують на неактуальності функцій релігії в сучасному світі і обстоюють думку, що вона суттєво поступається світським ідеологіям, а релігія за Ніцше — вигадка слабких і обмежених людей, які покладаються на Божу милосердність. 

Втрата вагомості релігії під час соціалізму теж відіграла свою роль. 
Відтак, очікувалось, що в 21 ст. релігія, якщо не зникне зовсім, то принаймні не буде таким впливовим соціальним інститутом та об’єднуючим елементом для суспільства і однією з головних засад облаштування світу.
Якщо говорити про релігійні випробування на прикладі християнства, то варто передусім вдатись до історії. Християнство, стало своєрідною модернізацією юдаїзму. Принісши Ісуса в жертву, Бог позбавив людей гріхів, примирив їх із Собою. Уклавши Новий заповіт воскреслий Ісус цим актом відмінив Старий. Внаслідок цього релігійні практики дещо змінились. “Нова” релігія, в свою чергу теж зіткнулась із певними проблемами. Ліберальніший Новий закон призвів до того, що серед християн не стало колишньої покори. Своєрідний бунт проти Бога виражався зокрема у гностицизмі — винайденні нових доктрин. Відтоді (2-3 ст.) і досі було чимало спроб “покращити” християнсво, наприклад, змішати його з іншими релігійними течіями. Незважаючи на це, християнство залишається однією із ключових релігій світу.

Якщо йде мова про пост-радянський простір, то тема із втратою релігї тут особливо актуальна. Науковий атеїзм, який активно пропагувався протягом сімдесятилітнього радянського періоду, мав великий вплив на розвиток релігії на цих територіях. Одним з серйозних наслідків стала втрата орієнтирів, яка досі спостерігається на цих територіях. 
Щодо України, то серед проблем, чи радше випробувань, яких тут зазнає релігія, є відсутність єдиної (помістної) церкви. Це призводить до виникнення і процвітання численних релігійних течій і переконань, які не рідко конфліктують між собою. Втім, кількість релігійного населення все ж переважає.

На мою думку, ймовірність, що релігія не доживе до наступного 22 століття, попри всі дискусії, що рояться, дуже мала, адже зникнення такого комплексного соціального і духовного явища, що існувало багато віків — має відбуватися теж віками і бути дуже поступовим. Релігія будучи соціальною інституцією, завжди пристованувалась до суспільних змін і виконувала об’єднуючу та консолідуючу функцію для суспільства на засадах духовних і моральних цінностей. Пошук відповідей на запитання про засади побудови світу, сенс природи і життя і т.д. завжди будуть потребою людства. Сформована за багато століть релігійна свідомість людини робить спробу постійно задовільняти таку духовну потребу людини, а тому не може втратити актуальності, адже не має альтернативи. 

Якщо заглибитись в історію релігії, можна простежити, що багато релігійних форм з’являлось і втрачаючи актуальність зникали. Проте, релігія завжди знаходила спосіб модернізуватись. До того ж, на противагу думці атеїстів, соціологи релігії стверджують, що більшість функцій релігії жодна ідеологія адекватно замінити не може.

Атеїстичне пояснення живучості релігії полягає у думці, що людство, не розвивається духовно, хоча за своєю суттю, є духовною спільнотою. Брак цієї духовності якраз замінюється чи доповнюється релігією, за посередництва апологетів різних релігійних течій. 
Тому, гадаю, в майбутньому релігія може сильно видозмінитись, проте зникнути зовсім — малоймовірно.

Мистецтво Скіфів

Вступ

Як відомо, скіфи (самоназва — сколоти) — це іраномовні войовничі племена, що проживали на території України протягом 7-3 ст. до н.е. і займали територію від Дону до Дунаю і від Криму до лісостепу. Скіфи витіснили з Причорномор’я кіммерійців. Це були кочові племена («звутся вони кочівниками, бо в них немає хат, а живуть вони в кибитках» — Гіппократ), що займались переважно кочовим скотарством та осілим землеробством. Зокрема, у скіфів дуже розвиненою була торгівля з грецькими причорноморськими містами-колоніями (полісами). Таким чином до Скіфії потрапляли вино, ювелірні вироби і, звісно, кераміка. Ремесло — одна з провідних галузей скіфів, яке сягнуло неабиякого розвитку. Про це свідчать знахідки в древніх скіфських курганах.

Столицею Скіфської держави спершу була Кам’янка (поблизу Нікополя, але в Запорізькій області), згодом — Неаполь Скіфський (поблизу Сімферополя).

Найвищого розвитку країна скіфів зазнала за часів царя Атея (він загинув у битві з військом македонського царя Філіппа ІІ), тобто у IVст. до н.е. В цей час її центр знаходився на території сучасної Запорізької області. Кількість жителів сягнула близько 680 тисяч осіб.

Найбільш детально скіфів описує стародавній історик Геродот. Зокрема, згадки про них знаходимо у Гіппократа.

За суспільним ладом, на думку Геродота, скіфи ділились на 3 групи племен:

·      царські скіфи;

·      скіфи кочівники;

·      скіфи землероби.

За іншими поділами виділяють ще скіфів-орачів, але, переважно, їх прийнято вважати підлеглим скіфам племенем.

         Система влади була патріархальною. Кожен чоловік-скіф був воїном. Є чимало легенд, про те, якими вони були жорстокими. Скажімо, одна з найбільш поширених розповідає про те, що скіфи осліплювали своїх полонених; чи що вони робили чаші для пиття з черепів своїх ворогів. Існували культи меча і стріли. Є свідчення, що протягом хвилини скіфський воїн міг випустити до десяти стріл (!).

         Як бачимо, країна була дуже войовничою. Найвідоміші битви, які провадили скіфи були: з перськими військами Дарія І Гістаспа (513 р. до н.е.; перемогли), з македонськими військами Філіппа ІІ (339 р. до н.е.; зазнали поразки), з македонськими військами Олександра Великого (331 р. до н.е.; перемогли).

Цікавим аспектом в культурі скіфів є їхня релігія. Про неї, в основному, ми знаємо зі свідчень Геродота, оскільки інших джерел обмаль. Релігія скіфів мала політеїчний характер. Великою мірою, вона пов’язана, з природніми явищами, подібно до греків, скіфи їх персоніфікували і поклонялись. Щось схоже бачимо і у давніх слов’ян. Пантеон складався з семи основних богів:

·  Табіті (верховна богиня, покровителька домашнього вогнища);

·  Пакава (бог неба; його зображення, що отримали назву «кам’яні баби», ставилися на курганах);

·      Апі (богиня землі, дружина Пакави);

·      Гойтосір (бог сонця);

·      Арес (бог війни);

·      Агрімпаса (богиня земних багатств і краси);

·      Таргітай (син Пакави, першолюдина).

У скіфів також був високорозвиненим культ предків.

За тогочсними віруваннями, існувало таємне поховання скіфських царів, які були для скіфів водночас і верховними жрецями — це легендарні і славнозвісні Гери.

Загалом культура скіфів — одна з найцікавіших, найяскравіших і найбагатших з тогочасніх.

Мистецтво скіфів 

У вивченні культури стародавнього племені скіфів величезного значення і уваги надається їхньому мистецтву.

Мистецтво скіфів стало настільки високорозвиненим та ідентичним, що з’явився цілий окремий скіфський стиль. Він застосовується у багатьох напрямках. До прикладу, в прикрасах, оздобленні зброї та побутових і культових предметів (чаші, посуд та ін.).

Особливість мистецтва скіфів виявляється у великому багатстві художнього смаку та винахідливості, яку стародавні майстри вкладали у свої вироби із дорогоцінних металів.

Ювелірне мистецтво. Звіриний стиль

Всім нам широковідомі ювелірні прекраси скіфів. Завдяки добре налагодженим торговельним зв’язкам, скіфська верхівка мала нагоду знайомитись зі здобутками високорозвинених цивілізацій, а отже переймати їх. Відомо, що у заможених скіфів рівень попиту на ювелірні коштовності був дуже високим. На їх замовлення стародавніми греками виготовлялись численні прекраси, які дослідники згодом виявили у скіфських захороненнях — царських курганах.

Головна ознака, за якою пересічна людина ідентифікує ювелірну коштовність часів скіфів — це унікальний звіриний стиль. Це різновид художнього стилю, яким переважно були орнаментовані скіфські коштовності. Як стає зрозуміло з назви стилю, — це зображення тварин (коні, леви, пантери, олені, вівці; птахи), зокрема міфічних істот (грифони, сирени), а також сцени полювання. Переважно, сцени, зображувані на коштовностях були реалістичними, виконані в античній манері.

Ще один популярний сюжет на коштовних виробах і прекрасах скіфів — це зображення грецьких міфів (наприклад: футляр для лука зі сценами з Ахіллом, знайдений у Мелітопольському кургані; сережки у вигляді сфінксів з Трьох Курганів у Криму; підвіска у вигляді голови Гери з Великої Білорізки).

Ювелірні прекраси скіфів переважно були виготовлені із золота найвищих проб, чи срібла, а також часто оздоблювались коштовним камінням.

Велика кількість виробів стародавніх майстрів, які були знайдені під час археологічних досліджень впродовж минулого століття зберігається зараз в музеї історичних коштоностей України.

Скіфські царські кургани 

До нас дійшло чимало пам’яток мистецтва скіфів. Основним джерелом знахідок і досліджень мистецьких пам’яток племені є скіфські царські кургани, що розташовані у південній та степовій зонах України. За стародавніми звичаями, поховання супроводжували численні жертвоприношення. У такі кургани до мерця клали зброю, предмети побуту, кінську збрую, а також коштовні прикраси.

Найбільші знахідки — у курганах Товста Могила, Чортомлик, Солоха (що на Дніпропетровщині) і Гайманова Могила (Запорізька обл.). Інші кургани: Мелітопольський, Огуз, Куль-Оба.

Товста Могила 

Курган Товста Могила — один з найвідоміших царських курганів скіфської культури. Він був розкопаний знаменитим археологом Б. Н. Мозолевським поблизу міста Орджонікідзе (Дніпропетровська область) у 1971 році.

Цей курган — місце поховання відомого скіфського вельможі, а також його дружини і дитини (дворічного сина) і їхніх слуг і худоби.

Попри те, що гробниця була частково розграбована ще в древні часи, тут знайшли чимало дорогоцінних коштовностей: золоті і срібні прекраси та посуд, амфору з трьома ручками, меч з золотим руків’ям і піхвами, бронзовий світильник та ін.

Саме тут було також знайдено унікальну золоту пектораль, найбільшу знахідку в кургані, а також однин з найбільш відомих і цінних шедеврів скіфського мистецтва.

Золота пектораль

Золота пектораль — це нагрудна прекраса у формі півмісяця, що була символом царської влади. Вона виконана талановитими грецькими майстрами-ювелірами із золота високої (900!) проби. Прекраса складається із численних мініатюрних золотих фігурок, кожна з яких, як і дрібні деталі орнаменту, була виконана окремо і потім припаяна до каркасу. Пектораль має три яруси, кожен з яких зображає різні сюжети. За сучасною інтерпретацією, здебільшого вони передають сцени з життя скіфів, а також символізують певну єдність людини (скіфа) з природою і космосом, а також родючість і вічне життя.

Центральним і головним сюжетом прекраси є два скіфи, що шиють собі нове ритуальне вбрання.

Гайманова Могила

         Гайманова Могила також є відомим через унікальні знахідки царським курганом. Його розкопки були здійснені в 1969-1970 роках, а дослідження проводились археологом В. І. Бідзілі. Курган складався з центральної і трьох впускних могил.

Гайманова могила також була розграбована в древні часи, проте грабіжниками залишились непомічені таємні сховки, де археологи і знайшли коштовності. Серед численних прекрас, посуду і коштовних предметів побуту (наприклад: срібні кубки, дерев’яні посудини із золотими оббивками, золоті та срібні прекраси та ін.), чи не найціннішою знахідкою вважається срібна позолочена чаша з боковими ручками. Чаша, без сумнівів, є виробом талановитого майстра. На ній зобрежено дві пари скіфських вельмож, а також двох їхніх слуг. Робота виконана за зразком традиційного скіфського посуду. Однак висока майстерність виробу вражає.

Солоха

Курган Солоха, що знаходиться в районі селища Велика Знам’янка у Запорізькій області, був розкопаний ще на початку минулого століття, в 1912-1913 роках. Його дослідженнями займався М. І. Веселовський.

Тут також вдалось відшукати багато цінних речей, оскільки супровідний інвентар поховання виявився досить великим. Серед знахідок — позолочена коняча збруя, коштовні прекраси, золотий та срібний посуд і предмети побуту, чаші та кубки.

Дуже відомою знахідкою з Солохи є дорогоцінний золотий гребінь — предмет царської розкоші. Його оздоблення вражають витонченою майстерністю стародавніх майстрів. На його спинці зобрежена сцена поєдинку між двома вершниками і піхотинцем. На гребені також присутні зооморфні елементи, традиційні для скіфів, — це зображеня фігур левів під сценою поєдинку.

Чортомлик

Ще одним знаменитим царським курганом є Чортомлик. Він був виявлений під час археологічних розкопок в 1962-1963 роках, здійснюваних під керівництвом археолога І. Е. Забєліна на так званих Чортомлицьких хуторах (зараз це територія селища Чкалово, що знаходиться поблизу Нікополя у Дніпропетровській області).

Курган вражає своїми розмірами — 130 м в діаметрі і 20 м висоти (!). М. В. Агбунов у своїй книзі «Подорож в загадкову Скіфію» називає Чортомлицький курган «справжньою пірамідою скіфських степів», напевно, крім розмірів, зокрема тому, що курган мав конусоподібну форму. Курган складався з великої кількості камер і ніш, де були поховані, слуги, молоді воєни і дружина царя, а у впускній могилі спочивав сам цар.

Відповідно до величини кургану, тут було знайдено грандіозну кількість цінних речей а також численні жертвоприношення (слуги, худоба). Супроводжувальний інвентар складався із коштовно оздобленої зброї (3 мечі із золотими руків’ями, золоті і бронзові наконечники списів, стріли із бронзовими наконечниками), бойові пояси, коняча збруя (250 вуздечок, сідла із золотими оббивками), кілька сотень золотих, срібних і бронзових коштовних прекрас, оздоблені зеркальця, посуд (ложки, чаші), зокрема ритуальний, амфори та ін.

Одною з найкоштовніших знахідок у Чортомлицькому кургані є розкішна срібна амфора, оздоблена різноманітними фризами. На амфорі зображено різні сюжети в звіриному стилі (терзання оленя грифонами; зображення голубів, міфічного крилатого коня Пегаса, леви; сцена полювання двох юнаків на коней та ін.). Срібна амфора — унікальна і дуже витонцена робота.

Скіфські поховання. Підсумок

Обряд поховання, як і релігію скіфів, найдокладніше описує давньогрецький вчений Геродот. Завдяки його свідченням, а також археологічним дослідженням останніх двох століть, ми можемо скласти собі чітке уявлення про древні скіфські погребальні традиції та звичаї.

         Судячи із різних типів поховань, які були у скіфів — різниця у розмірі курганів, в величині інвентаря і жертвоприношень та ін. — доходимо до висновку, що, вже в древні часи, скіфи мали складну соціальну структуру, що мала кілька рівнів. На найнищому щаблі були раби, потім поступово скотарі, аристократи, заможні скіфи і на найвищому щаблі — царі.

Завершення доби скіфів.

Попри те, що скіфи створили таку сильну державу з неповторною високою культурою, наприкінці свого існування, в ІV-ІІІ ст. до н.е. внаслідок змішання з місцевими хліборобськими племенами, вони все ж втратили свою ідентичність та ознаки державності.

У ІІІ ст. до н.е. для них взагалі настала криза, оскільки в степах з’явились наступні племена — сармати. Незабаром сармати зовсім знищили Скіфську державу.

За ще однією версією істориків, скіфи зникли, оскільки скіфські воїни (тобто всі чоловіки) через часте перебування в сідлі втратили можливості до продовження роду. 
Не зважаючи на загибель Скіфської держави, їхнє мистецтво відзначається властивими лише їм притаманними самобутніми тенденціями, які згодом копіювались і наслідувались іншими племенами ще сотні років.

 Скіфське мистецтво, їхній унікальний стиль, що був втілений у багатьох напрямках, надзвичайно вплинули на культуру багатьох народів і прийдешніх племен. Більшість наступних культур, які з’являлись на території України після скіфів теж відзначались якимись своїми особливими рисами, проте жодна з них не дорівнялась до рівня розвитку грандіозного скіфського мистецтва.

Використана література:

1. Агбунов М. В. Путешествие в загадочную Скифию. — М.: «Наука», 1989.

2. Петровський В.В., Радченко Л.О., Семенко В.І. Історія України: Неупереджений погляд. — Харків: ВД «Школа», 2007.

3. Слабошпицкий М.Ф. Геродот из Галикарнасса. Скифия. — К.: «Довіра», 1992.

4. Терпіловська Л. Золота історія України. — К., 1995.

5. Хорунжий Ю.М. Предисловие // Слабошпицкий М.Ф. Геродот из Галикарнасса. Скифия. — К.: «Довіра», 1992. — С. 3-8.

Стисло про “Місто” Валер’яна Підмогильного, урбаністичний роман 1920-х рр.

 Валер’ян Підмогильний — один з перших українських письменників, хто почав писати в жанрі урбаністичного роману (urban novel). Його найбільш відомий твір “Місто”, яскравий приклад революційно-романтичної української літератури ХХ-го століття, вийшов друком 1928 р. у Харкові. Чимало літературних критиків вважають, що “Місто” В. Підмогильного перегукується з тогочасною європейською, особливо французькою, літературою. Максим Тарнавський проводить паралель із “Любим другом” Гі де Мопассана і доводить схожість головних героїв обох романів [1]. Він також характеризує “Місто” як Більдунгсроман (der Bildungsroman), тип літературного твору, головною тематикою якого є особистий розвиток та зростання головного героя.

Відвертий опис Підмогильним реалій 1920-х рр. призвів до того, що роман було заборонено радянською цензурою, а автора звинуватили в протипартійній діяльності і заарештували [2]. Юрій Шерех вважає, що “Місто” піддали цензурі через те, що Підмогильний називав речі своїми іменами [3]. Він іронізує на тему політики “українізації”, втім робить це достатньо делікатно. Складається враження, що Підмогильний не проти неї, він просто не виокремлює її як щось суттєве, для нього це лише “шумовиння на поверхні життя” [4].

У центрі роману освічений провінціал Степан Радченко, який приїхав до Києва для того, щоб здійснити свою мрію — вступити до університету. Головний герой спершу в захваті від принад міста і має намір повернутись додому як тільки отримає освіту, — “вернутись на село новою культурною людиною і разом з тим привезти туди нове життя” [5]. Проте вже невдовзі після приїзду до Києва він розмірковує про безперспективність села і сповнений бажання підкорити місто. Радченко соромиться свого походження і всіма способами намагається про нього забути. Він дистанціюється від свого сільського минулого і усього, що йому його нагадує, — “Село стало йому чуже, воно потьмяніло в його спогадах, як блідне ліхтар у проміннях дня, але тяжіло над ним як докір, як тривога” [6].

Головний герой намагається наблизитись до міста у своїх вчинках своєю поведінкою та зовнішнім виглядом і вдається до численних помітних трансформацій. Радченко припиняє спілкування зі своїми односельчанами, знищує одяг, в якому приїхав з села, міняє ім’я із Степана на Стефана. Юрій Шевельов влучно зауважує, що головний герой роману, Сергій Радченко, “зрікається минулого швидше, ніж воно стає минулим” [7].

Для героя найдоступнішим способом асимілюватись з міщанами виявляється література. Будучи начитаною людиною, Радченко сам починає писати і досить швидко добивається успіху. “Знати літературу є перша ознака культурної людини” [8], — вважає він. Кожен наступний гонорар за літературну діяльність герой вкладає у власні перетворення і вдосконалення — новий одяг, зміну помешкання, у своїх приятелів та жінок. У своїх рішеннях і діях керується власною користю, — “Література, виявилось, не тільки почесна а й владна річ, тобто двічі варта уваги” [9].

Абстрагований від свого минулого, Степан переймається лише своїм майбутнім і віщує собі успіх, — “позирав у майбутній добробут” [10]. Його цікавить будь-який спосіб наблизитись до міської культури.

У головного героя часто міняється настрій. Це стосується передусім ставлення до міста. Бачимо то невпевненість, навіть переляк: “Ну навіщо було сюди збиратись? Що буде далі, як він [Радченко] житиме? … Чом було не їхати до свого окружного міста на педкурси?” [11], то захват: “Радісним було йому й перше знайомство з міськими людьми” [12], то відчуження “Відчував дивну красу міста … але ненавидів [його]…” [13], “все у місті якесь неприродне”(?).
Помітні зміни відбуваються і у ставленні до своїх так званих приятелів і коханок. Він приятелює лише з тими, в кому бачить якусь перевагу над собою і хто може бути для нього взірцем. Щойно Степанові починає здаватись, що він зрівнявся з “приятелем”, одразу ж від нього дистанціюється і часто навіть відчуває зневагу, а жінок змінює їх відповідно до власного статусу.

Єдине у чому Степан стабільний — потреба самостверджуватись і рухатись вперед. “Не ненавидіти місто треба, а здобути” [14], намовляв він себе. Радченко постійно себе підбадьорює. З кожним успіхом він відверто пишається собою. Наприклад, написавши своє перше оповідання Степан не міг собою натішитись:  “закохано гортав сторінки”, “подавав собі великі надії” і потребував визнання, — “Хай дивуються, хай заздрять” [15], думав герой.

Водночас Радченко cповнений особистих комплексів. Він практично весь час не вдоволений обставинами, що довкола нього складаються, а сором за своє походження постійно переслідує його, — “Сором обійняв його за себе колишнього, за несвітську наївність його…” [16]. Кидається у вічі й те, що з кожним новим епізодом у житті героя, він стає все жорстокішим і різкішим.

В “Місті” присутнє незвичне для тогочасної української літератури нехтування ґрунтовними моральними засадами та людськими прагненнями і емоціями (“Щастя … [це] недуга душевної короткозорості, можливе воно тільки в умовах неповного знання про речі” [17]). Герой Підмогильного відверто кепкує з усіх високих почуттів (“Золотий вік кохання минув, лицарі й дами розтанули у віковій млі” [18], “Шлях до душі веде крізь тіло” [19], “Вогонь любові запашний тільки мить” [20]), не готовий до відповідальності і не здатен до стабільності (“… та ін.).

Степана Радченка не можна трактувати як приклад для наслідування, водночас важко стверджувати, що він негативний персонаж. Підмогильний демонструє, що “високі ідеали” далекі від реальності, особливо, якщо йдеться про життя вихідця з села, якому самотужки доводиться долати складні виклики [22].

Пройшовши цілий ряд успішних трансформацій і зближення з містом, герой раптом вдається до переосмислення минулого прагне колишнього життя, зокрема усвідомлює, що єдиним справжнім коханням у його житті була односельчанка Надійка, якою він знехтував у пориві відцуратися від свого минулого. Зустрівши після тривалої перерви свого давнього приятеля Левка, який колись був взірцем для головного героя, в Степана з’являються несподівані думки про повернення до рідного села, адже місто завжди було “чужим його душі” [23].

Роман сприймається як суцільний потік свідомості, годі відрізнити чи це голос Валер’яна Підмогильного, чи Степана Радченка. Загалом, письменник дає багато свободи своєму героєві, тож переважно читач спостарігає за сюжетом з точки зору Степана. Часом коментарі Підмогильного можна розпізнати, а в деяких випадках автор наче зливається з головним персонажем свого роману Саме тому у критиці з’явилась думка, що роман автобіографічний, втім сам автор це заперечував [24].

________________

[1] Tarnawsky M. Misto. The European connection // Between reason and irrationality. The prose of Valerijan Pidmohyl’nyj / Toronto, Buffalo, London: University of Toronto Press, 1994.
[2] Фільм “Валер’ян Підмогильний: розстріляне відродження” (Реж. Наталья Огородная, 2011)
[3] Шерех Ю. Людина і люди (1955) // Не для дітей. Літературно-критичні статті і есеї. // Мюнхен: Пролог, 1964. — c. 83-96. C. 84.
[4] Шерех Ю. Людина і люди (1955) // Не для дітей. Літературно-критичні статті і есеї. // Мюнхен: Пролог, 1964. — c. 83-96. C. 85.
[5] Підмогильний В. Місто / Харків: “Ранок”, 2003. — 256 с. / C. 43.
[6] Там само / C. 74.
[7] Шерех Ю. Не для дітей. Літературно-критичні статті і есеї. // Мюнхен: Пролог, 1964. / C. 91.
[8] Підмогильний В. Місто / Харків: “Ранок”, 2003. — 256 с. / C. 119.
[9] Підмогильний В. Місто / Харків: “Ранок”, 2003. — 256 с. / C. 132.
[10] Там само / C. 108.
[11] Там само. / C. 27.
[12] Там само / C. 43.
[13] Там само / C. 46.
[14] Там само / C. 53.
[15] Там само / C. 66-68.
[16] Підмогильний В. Місто / Харків: “Ранок”, 2003. — 256 с. / C. 146.
[17] Там само / C. 115.
[18] Там само / C. 89.
[19] Там само / C. 216.
[20] Там само / C. 221.
[21] Там само / C. 210.
[22] Мельник В. О. Валер’ян Підмогильний // Підмогильний В. Твори. Київ, 1991.
[23] Підмогильний В. Місто / Харків: “Ранок”, 2003. — 256 с. / C. 246.
[24] Кудря Г. Людина — найбільша цінність // Підмогильний В. Місто. Харків: “Ранок”, 2003. 256 с.

Бібліографія:

1. Гноєва Н.І. Український інтелектуальний роман 20-х років ХХ століття в оцінці Ю. Шевельова // http://dspace.univer.kharkov.ua/bitstream/123456789/2698/2/Гноєва.pdf
2. Костюк Г. Валеріан Підмогильний: “Місто”(За матеріалами “Меморіал”) // http://e-motion.tochka.net/8418-valerian/
3. Кудря Г. Людина — найбільша цінність // Підмогильний В. Місто. Харків: “Ранок”, 2003. 256 с.
4. Мельник В. О. Валер’ян Підмогильний // Підмогильний В. Твори. Київ, 1991.
5. Підмогильний В. Місто / Харків: “Ранок”, 2003. — 256 с.
6. Шерех Ю. Людина і люди (1955) // Не для дітей. Літературно-критичні статті і есеї. // Мюнхен: Пролог, 1964. — c. 83-96.
7. Tarnawsky M. Misto. The European connection // Between reason and irrationality. The prose of Valerijan Pidmohyl’nyj / Toronto, Buffalo, London: University of Toronto Press, 1994.
8. Фільм “Валер’ян Підмогильний: розстріляне відродження” (Реж. Наталья Огородная, 2011).

Людина у надзвичайних ситуаціях. Концепт "Страх". На прикладі творів “Історія моїх страждань” та листування з Елоїзою Абеляра та “Кандід або Оптимізм” Вольтера

I

Страх — одне з найсильніших і найгостріших внутрішніх станів, який за різних обставин доводиться переживати кожній людині. По суті, це захисна функція організму, зокрема турбота про своє біологічне тіло, адже нам від природи закладено його захищати. З точки зору психології, страх — це негативна емоція, що виникає в результаті реальної або уявної небезпеки, загрозливому життю організму, особі, цінностям, що захищаються нею[1]

Наближеним відчуттям до страху є тривога. Між страхом та тривогою тонка грань. Саме такий стан відчуває людина, яка усвідомлює, що щось може нести загрозу для її життя, безпеки чи репутації. Тривога також часто породжується певними упередженнями чи стереотипами; наш власний досвід та досвід колективного розуму може його стимулювати. Наприклад, чимало людей боїться плавати, бо чули і знають, що смерть від води дуже страшна.

Cтрах властивий кожній людині, навіть наймужнішій. Цілком безстрашними бувають хіба герої в легендах, художній літературі чи кінострічках. Зрештою, більшість вигаданих героїв все ж наділені людськими рисами, чим нагадують читачам чи глядачам самих себе, а отже їм теж властиво відчувати страх. Доблесні персонажі зазвичай мужньо боряться з об'єктами своїх страхів і у кращих традиціях фікції успішно долають, демонструючи найнемовірніші здібності.

Сучасній людині притаманно боятися порожнечі, втрати близьких, фізичного болю, поразки, осуду тощо та більш приземлених речей, скажімо, павуків чи висоти.

Метою цього ессе є дослідити, на скільки відрізняються страхи, які були поширені у середньовіччі та Просвітництві та простежити емоційний стан персонажів у надзвичайних ситуаціях на прикладі творів двох знаменитих французьких філософів та мислителів — П’єра Абеляра та Вольтера.

II

“Історія моїх страждань” (між 1132 та 1136) Абеляра та його листування з Елоїзою а також “Кандід або Оптимізм” (1758 або 1759) Вольтера — кращі зразки світової літератури, які розділяє в часі понад шість століть. Попри такий багатовіковий розрив, який вимірюється цілими епохами, у творах не складно помітити чимало спільного. Героям обох сюжетів доводиться багато подорожувати, зазнавати яскравих, подекуди цілком фантастичних, пригод, і в обох сюжетів у центрі всездоланна любов, якій не страшна ні відстань, ні каліцтво, ні загроза для життя. Головні герої є направду героями, чи то пак, навіть супергероями; вони самовпевнені, переконані у власній правоті та геніальності, мають великі, а для сучасного читача малореалістичні, амбіції і відзначаються особливими вміннями. У випадку Абеляра — розумом, у Кандіда Вольтера — винахідливістю. Обом героям притаманні відчуття страху та тривоги на різних життєвих етапах.

У Абеляра яскраво вираженим страхом є втратити власний авторитет у очах своїх учнів, кліриків та просто людей. Він працює над підтримкою власної репутації і потребує підтвердження успіхів у цій справі. Він переживає ще одну сильну емоцію, — відчуває біль втрати від розлуки з коханою Елоїзою (про що зізнається і у сповіді, і у листах до Елоїзи), проте цей біль не співмірний зі страхом втратитити авторитет в її очах. Ці відчуття загострюються на передодні та під час синоду, де праця Абеляра була розкритикована і засуджена, а йому винесено вирок спалити її власноруч. Після цього інциденту Абеляр відчуває страх бути повторно засудженим, навіть більший, аніж бути вбитим[2].

Подібно до Абеляра, Кандід боїться ганьби та знеславлення свого імені. Він постає менш мужнім персонажем у порівнянні з Абеляром, а з іншого боку, переживає більше пригод та життєвих небезпек. На долю Кандіда та його друзів без кінця звалюється маса лих і нещасть, куди б вони не подалися. Кандід зазнає переслідувань, фізичного насильства. Він важко переживає свої життєві випробування, проте щоразу чинить згідно своїх переконань. Однак, якщо є можливість уникнути встрявати в сутичку або сховатись, він обирає саме цей шлях: “Кандід, тремтячи від страху, як істинний філософ, відчайдушно ховався під час цієї героїчної сутички”[3]. 

Натомість Абеляр достатньо мужньо зносить всі лиха та муки, які з ним відбуваються, зокрема, переслідування, каліцтво, розлуку з коханою. Він вважає їх справедливою Божою карою та розплатою за всі негідні вчинки, які йому доводилось вчиняти, зокрема за свої хтивість та гординю. Він також вважає, що через покарання він несе покуту, а тому з покорою приймає всі випробуваняння, — “Каліцтво, справедливо завдане одному з членів мого тіла, зцілило відразу всі душі”[4].

III

Звичною і чи не найпопулярнішою для сьогодення фобією є смерть. Люди, навіть дуже молоді, нерідко бояться власної смерті. Науковці виділяють поняття танатофобія, — це не лише паталогічний страх смерті, а й нав’язливі думки про її швидку неминучість чи страшну форму. Такий страх може виникати незалежно від віку людини і того, чи є реальна загроза для життя, чи ні, і властивий дуже багатьом людям. Неминучість та невідомість смерті завжди викликала занепокоєння людей у всі часи, проте в залежності від особливостей характеру та релігійних переконань мала різні форми. Представники культур, чия релігія передбачає переродження душі чи альтернативне буття після смерті, зазвичай менше потерпають від танатофобії, ніж представники тих культур, які цього не передбачають або атеїсти.

На прикладі згаданих двох творів розглянемо цей найпоширеніший серед людей страх — страх смерті.

Ставлення героїв до смерті дещо відрізняється від звиклого сучасного мислення. Абеляр вважає, що краще щаслива смерть, навіть, якщо попереду невідомість, ніж жалюгідне існування. “Хто б не позбавив мене життя — визволить від справжніх мук. Яких ще мук я після того зазнаю невідомо, але в тому, від яких звільнюся немає жодного сумніву. Кінець злиденному життю завжди солодкий, і хто насправді співчуває іншим у горі, той бажає, щоб воно закінчилось”[5].

У Вольтера смерть теж не викликає надмірного страху у героїв; Вони стикаються зі смертю близьких родичів, друзів чи благодійників, проте горе втрати минає дуже швидко, — “Щойно вони зайшли в місто, оплакуючи смерть свого блигодійника, як раптом відчули, що земля тремтить під ногами”[6] і у них з’явились інші клопоти. Звістка про смерть близьких засмучує героїв. Наприклад, новина про вбивство болгарами покровителя Кандіда — барона вестфальського та його родини — потрясяє Кандіда і він ставить під сумнів вчення свого вчителя Панглоса, що мовляв вони живуть в найкращому світі і все довкола чудово. Однак, цей сум втрати доволі швидко розвіюється і його заступають нові емоції.

ІV

Хоча твори належать до різних епох, у способі мислення персонажів є чимало спільного. Абеляр і Вольтер наділяють своїх героїв схожими рисами та цінностями, причини страху та занепокоєнь теж збігаються. Як бачимо, герої обидвох творів над усе потребують слави і визнання і передусім усе дбають про свою репутацію. Обидва герої відчувають тривогу, коли для репутації з’являється загроза та над усе бояться ганьби.

Персонажам “Історії моїх страждань” та “Кандіда” доводиться зазнавати чимало мук, — криваві сутички, жорстокі покарання, поранення, зґвалтування, побої, терпіти помсту, ув'язнення, каліцтво, тяжкі недуги тощо. Проте, в обох випадках тілесні страждання не є найстрашнішими для героїв. Герої обох творів швидко справляються і з болем втрати близьких, сприймаючи її зі смиренням, як неминучість.

Ще одна спільна ознака полягає в тому, що в обидвох сюжетах віє певним драматизмом, а cтраждання героїв дещо перебільшуються, підкреслюючи їхню витривалість, мужність та інші чесноти.

Використана література та ресурси:

Абеляр П. Історія моїх страждань. — Львів: Літопис, 2004. — 136 c.

Вольтер Кандид, или оптимизм / Перевод Ф. Сологуба // Вольтер. Избранные сочинения / Пер. с  фр.  — М.: "РИПОЛ КЛАССИК", 1997. — 848 с. // http://www.lib.ru/INOOLD/WOLTER/kandid.txt

Страх. Блог Богдани Матіяш на літературному веб-порталі Літакцент // http://litakcent.com/2012/09/05/7-strah/

Страх // Незалежний культурологічний часопис “Ї”. – № 37. – 2005.

Living with thanatophobia. The Pickards Blog // http://www.thepickards.co.uk/index.php/200609/living-with-thanatophobia/

---

[1] http://vseslova.com.ua/word/Страх-102626u

[2] Абеляр П. Історія моїх страждань. — Львів: Літопис, 2004, c. 54.

[3] Вольтер Кандид, или оптимизм / Перевод Ф. Сологуба // Вольтер. Избранные сочинения / Пер. с  фр.  — М.: "РИПОЛ КЛАССИК", 1997. — 848 с. // http://www.lib.ru/INOOLD/WOLTER/kandid.txt

[4] Абеляр П. Історія моїх страждань. — Львів: Літопис, 2004, c. 93.

[5] Абеляр П. Історія моїх страждань. — Львів: Літопис, 2004, c. 89-90.

[6] Вольтер Кандид, или оптимизм / Перевод Ф. Сологуба // Вольтер. Избранные сочинения / Пер. с  фр.  — М.: "РИПОЛ КЛАССИК", 1997. — 848 с. // http://www.lib.ru/INOOLD/WOLTER/kandid.txt