Людина у надзвичайних ситуаціях. Концепт "Страх". На прикладі творів “Історія моїх страждань” та листування з Елоїзою Абеляра та “Кандід або Оптимізм” Вольтера

I

Страх — одне з найсильніших і найгостріших внутрішніх станів, який за різних обставин доводиться переживати кожній людині. По суті, це захисна функція організму, зокрема турбота про своє біологічне тіло, адже нам від природи закладено його захищати. З точки зору психології, страх — це негативна емоція, що виникає в результаті реальної або уявної небезпеки, загрозливому життю організму, особі, цінностям, що захищаються нею[1]

Наближеним відчуттям до страху є тривога. Між страхом та тривогою тонка грань. Саме такий стан відчуває людина, яка усвідомлює, що щось може нести загрозу для її життя, безпеки чи репутації. Тривога також часто породжується певними упередженнями чи стереотипами; наш власний досвід та досвід колективного розуму може його стимулювати. Наприклад, чимало людей боїться плавати, бо чули і знають, що смерть від води дуже страшна.

Cтрах властивий кожній людині, навіть наймужнішій. Цілком безстрашними бувають хіба герої в легендах, художній літературі чи кінострічках. Зрештою, більшість вигаданих героїв все ж наділені людськими рисами, чим нагадують читачам чи глядачам самих себе, а отже їм теж властиво відчувати страх. Доблесні персонажі зазвичай мужньо боряться з об'єктами своїх страхів і у кращих традиціях фікції успішно долають, демонструючи найнемовірніші здібності.

Сучасній людині притаманно боятися порожнечі, втрати близьких, фізичного болю, поразки, осуду тощо та більш приземлених речей, скажімо, павуків чи висоти.

Метою цього ессе є дослідити, на скільки відрізняються страхи, які були поширені у середньовіччі та Просвітництві та простежити емоційний стан персонажів у надзвичайних ситуаціях на прикладі творів двох знаменитих французьких філософів та мислителів — П’єра Абеляра та Вольтера.

II

“Історія моїх страждань” (між 1132 та 1136) Абеляра та його листування з Елоїзою а також “Кандід або Оптимізм” (1758 або 1759) Вольтера — кращі зразки світової літератури, які розділяє в часі понад шість століть. Попри такий багатовіковий розрив, який вимірюється цілими епохами, у творах не складно помітити чимало спільного. Героям обох сюжетів доводиться багато подорожувати, зазнавати яскравих, подекуди цілком фантастичних, пригод, і в обох сюжетів у центрі всездоланна любов, якій не страшна ні відстань, ні каліцтво, ні загроза для життя. Головні герої є направду героями, чи то пак, навіть супергероями; вони самовпевнені, переконані у власній правоті та геніальності, мають великі, а для сучасного читача малореалістичні, амбіції і відзначаються особливими вміннями. У випадку Абеляра — розумом, у Кандіда Вольтера — винахідливістю. Обом героям притаманні відчуття страху та тривоги на різних життєвих етапах.

У Абеляра яскраво вираженим страхом є втратити власний авторитет у очах своїх учнів, кліриків та просто людей. Він працює над підтримкою власної репутації і потребує підтвердження успіхів у цій справі. Він переживає ще одну сильну емоцію, — відчуває біль втрати від розлуки з коханою Елоїзою (про що зізнається і у сповіді, і у листах до Елоїзи), проте цей біль не співмірний зі страхом втратитити авторитет в її очах. Ці відчуття загострюються на передодні та під час синоду, де праця Абеляра була розкритикована і засуджена, а йому винесено вирок спалити її власноруч. Після цього інциденту Абеляр відчуває страх бути повторно засудженим, навіть більший, аніж бути вбитим[2].

Подібно до Абеляра, Кандід боїться ганьби та знеславлення свого імені. Він постає менш мужнім персонажем у порівнянні з Абеляром, а з іншого боку, переживає більше пригод та життєвих небезпек. На долю Кандіда та його друзів без кінця звалюється маса лих і нещасть, куди б вони не подалися. Кандід зазнає переслідувань, фізичного насильства. Він важко переживає свої життєві випробування, проте щоразу чинить згідно своїх переконань. Однак, якщо є можливість уникнути встрявати в сутичку або сховатись, він обирає саме цей шлях: “Кандід, тремтячи від страху, як істинний філософ, відчайдушно ховався під час цієї героїчної сутички”[3]. 

Натомість Абеляр достатньо мужньо зносить всі лиха та муки, які з ним відбуваються, зокрема, переслідування, каліцтво, розлуку з коханою. Він вважає їх справедливою Божою карою та розплатою за всі негідні вчинки, які йому доводилось вчиняти, зокрема за свої хтивість та гординю. Він також вважає, що через покарання він несе покуту, а тому з покорою приймає всі випробуваняння, — “Каліцтво, справедливо завдане одному з членів мого тіла, зцілило відразу всі душі”[4].

III

Звичною і чи не найпопулярнішою для сьогодення фобією є смерть. Люди, навіть дуже молоді, нерідко бояться власної смерті. Науковці виділяють поняття танатофобія, — це не лише паталогічний страх смерті, а й нав’язливі думки про її швидку неминучість чи страшну форму. Такий страх може виникати незалежно від віку людини і того, чи є реальна загроза для життя, чи ні, і властивий дуже багатьом людям. Неминучість та невідомість смерті завжди викликала занепокоєння людей у всі часи, проте в залежності від особливостей характеру та релігійних переконань мала різні форми. Представники культур, чия релігія передбачає переродження душі чи альтернативне буття після смерті, зазвичай менше потерпають від танатофобії, ніж представники тих культур, які цього не передбачають або атеїсти.

На прикладі згаданих двох творів розглянемо цей найпоширеніший серед людей страх — страх смерті.

Ставлення героїв до смерті дещо відрізняється від звиклого сучасного мислення. Абеляр вважає, що краще щаслива смерть, навіть, якщо попереду невідомість, ніж жалюгідне існування. “Хто б не позбавив мене життя — визволить від справжніх мук. Яких ще мук я після того зазнаю невідомо, але в тому, від яких звільнюся немає жодного сумніву. Кінець злиденному життю завжди солодкий, і хто насправді співчуває іншим у горі, той бажає, щоб воно закінчилось”[5].

У Вольтера смерть теж не викликає надмірного страху у героїв; Вони стикаються зі смертю близьких родичів, друзів чи благодійників, проте горе втрати минає дуже швидко, — “Щойно вони зайшли в місто, оплакуючи смерть свого блигодійника, як раптом відчули, що земля тремтить під ногами”[6] і у них з’явились інші клопоти. Звістка про смерть близьких засмучує героїв. Наприклад, новина про вбивство болгарами покровителя Кандіда — барона вестфальського та його родини — потрясяє Кандіда і він ставить під сумнів вчення свого вчителя Панглоса, що мовляв вони живуть в найкращому світі і все довкола чудово. Однак, цей сум втрати доволі швидко розвіюється і його заступають нові емоції.

ІV

Хоча твори належать до різних епох, у способі мислення персонажів є чимало спільного. Абеляр і Вольтер наділяють своїх героїв схожими рисами та цінностями, причини страху та занепокоєнь теж збігаються. Як бачимо, герої обидвох творів над усе потребують слави і визнання і передусім усе дбають про свою репутацію. Обидва герої відчувають тривогу, коли для репутації з’являється загроза та над усе бояться ганьби.

Персонажам “Історії моїх страждань” та “Кандіда” доводиться зазнавати чимало мук, — криваві сутички, жорстокі покарання, поранення, зґвалтування, побої, терпіти помсту, ув'язнення, каліцтво, тяжкі недуги тощо. Проте, в обох випадках тілесні страждання не є найстрашнішими для героїв. Герої обох творів швидко справляються і з болем втрати близьких, сприймаючи її зі смиренням, як неминучість.

Ще одна спільна ознака полягає в тому, що в обидвох сюжетах віє певним драматизмом, а cтраждання героїв дещо перебільшуються, підкреслюючи їхню витривалість, мужність та інші чесноти.

Використана література та ресурси:

Абеляр П. Історія моїх страждань. — Львів: Літопис, 2004. — 136 c.

Вольтер Кандид, или оптимизм / Перевод Ф. Сологуба // Вольтер. Избранные сочинения / Пер. с  фр.  — М.: "РИПОЛ КЛАССИК", 1997. — 848 с. // http://www.lib.ru/INOOLD/WOLTER/kandid.txt

Страх. Блог Богдани Матіяш на літературному веб-порталі Літакцент // http://litakcent.com/2012/09/05/7-strah/

Страх // Незалежний культурологічний часопис “Ї”. – № 37. – 2005.

Living with thanatophobia. The Pickards Blog // http://www.thepickards.co.uk/index.php/200609/living-with-thanatophobia/

---

[1] http://vseslova.com.ua/word/Страх-102626u

[2] Абеляр П. Історія моїх страждань. — Львів: Літопис, 2004, c. 54.

[3] Вольтер Кандид, или оптимизм / Перевод Ф. Сологуба // Вольтер. Избранные сочинения / Пер. с  фр.  — М.: "РИПОЛ КЛАССИК", 1997. — 848 с. // http://www.lib.ru/INOOLD/WOLTER/kandid.txt

[4] Абеляр П. Історія моїх страждань. — Львів: Літопис, 2004, c. 93.

[5] Абеляр П. Історія моїх страждань. — Львів: Літопис, 2004, c. 89-90.

[6] Вольтер Кандид, или оптимизм / Перевод Ф. Сологуба // Вольтер. Избранные сочинения / Пер. с  фр.  — М.: "РИПОЛ КЛАССИК", 1997. — 848 с. // http://www.lib.ru/INOOLD/WOLTER/kandid.txt

Театральна Культура Іспанії

короткий огляд

Театр, як відомо, — вид візуального мистецтва, коли на сцені акторами відтворюються певні постановочні чи імпровізовані видовища — гра. Досліджуючи театральну культуру будь-якої країни певного періоду можна зробити висновки про відповідну епоху, мешканців, соціальні та національні особливості тощо. Окрім того, театр вже століттями можна вважати одним із найважливіших культурних осередків. Тому, у дослідженні культури кожної європейської країни, театр займає важливу позицію і суттєво розширює наші знання про цю країну та її ідентичність.

Початок розвитоку іспанської театральної культури сягають кінця багатого XV століття. На цей же час припадає чимало важливих подій в країні, серед яких перемога іспанців у війні з маврами, відкриття Америки Христофором Колумбом, зародження інквізиції.

Культура Іспанії є доволі унікальною, адже в цій країні впродовж XIII-XV був магометанський лад, який мав свої суворі релігійні правила. Скажімо, існувала заборона зображувати людину в усіх мистецтвах, адже вважалося, що це ображає бога. Відповідно, залишилось лише два видовища, які були розповсюджені в Іспанії в той час – корида та публічні страти. І те, і інше відбувалося дуже часто.

Структуру кориди, напевно знають навіть ті, хто ніколи не був в Іспінії і не вивчив детально її Історії. Цей вид розваг став культовим в Іспанії і досі є візитною карткою країни.

В епоху відродження, а заодно період Реконкісти, актуальними стали серйозні драматчні твори, покликані звеличувати іспанську націю під час боротьби за християнство. 1492 року Хуан дель Енсіна зробив постановку відвоювання Гранади. Традиційно, цей рік і вважають народження іспанського національного театру.

У пізньому середньовіччі мода на видовища почала сильно зростати. Одним з популярних жанрів стали релігійні вистави, які, часом, мали дуже жорстокий сценарій. Наприклад, на свята з храмів з вигуками і стусанами виганяли розумово відсталих. Юрба спостерігала це видовище і підбадьорювала акторів свистом і заохоченнями.

Особливо відзначити хочеться двірцевий фестиваль "Маска", що відбувався у формі театральних постановок і мав на меті розважити придворну аристократію.

Згодом, почали набувати популярності семигодинні спектаклі, постаповки античних авторів, скажімо Овідія. Культура розміщення найпочесніших глядачів, з королем на троні з подушкахками поцентру, а також їхній прихід і відхід з вистави — це теж було частином видовища.

Великі пристрасті довкола театру розгорталися під час святкування Corpus Christi, праздник Тіла і Крові Христа. Тоді, окрім вуличних фестивалів, до театрів був великий наплив людей і між ними відбувалися суперечки під час визначення найкращої трупи, вистави чи актора. Часто сутички мали летальні наслідки. Особливої популярності мав Кальдерон та його п'єси, що відносяться до жанру Autos sacramentales.

Цікавою особливістю є те, що в Іспанії не існувало поділу жанру на трагедію і комедію, постановки мали змішаний характер.

На серйозний, у значенні досягнення професійної майстерності, рівень іспанський театр виходить під час творчості великого драматурга Лопе де Руеди. В основному Руеда писав комедії та інтермедії — коротенькі постановки з промовистим змістом.

Цікавим фактом є непросте соціальне становище лицедіїв — акторів. Хоча за свою роботу вони одержувала читалі гроші, адже народ щедро платив за квитки на вистави — свою улюблену розвагу. Складність ситуації полягала у тому, що хоч актори і були запотребованими в суспільстві, однак всеодно належали до нищої верстви населення. Це означає, що вони не могли розпоряджатися своїми чесно заробленими грошима, адже їхні витрати були регламентовані законом Іспанії. За виручені кошти, вони купували сценічні костюми оригінальних покроїв і таким чином були законодавцями іспанської моди серед аристократії. Носити свої шати вони мали право лише під час вистав, знову ж таки, згідно тодішньому законодавству. Решту коштів, актори здебільшого вкладали в благодійність — допомагали старим людям, які в минулому були акторами (такий собі прототип пансіону), а також опікувались дітьми-сиротами. За непослух закону вони ризикували пожертвувати життям, адже їх, попри високу майстерність на сцені і відоме на всю країну ім'я, могли запросто засудити до смерті.

XX століття — теж надзвичайно плідне для іспанської драматургії. Серед найвидатніших постатей театру цього періоду — Федеріко Гарсія Лорка, Мігель де Унамуно, Альфонсо Састре тощо. Особливо відомим став Антоніо Буеро Вальєхо, який написав понад 30 драматичних п'єс, деякі з яких були навіть екранізовані. Вальєхо, завдяки своїй творчості (соціально-політичний театр), прославився і далеко за межами Іспанії.

Важливою тенденцією століття стало звернення театралів до актуальних соціальних проблем і привернення до них уваги суспільства зі сцени. Загалом, культурна спадщина країни налічує близько п'ятдесяти відомих чільників театру, які прославились на світовій арені.

Симпозія — дозвілля стародавніх греків

Симпозія (або симпозіум) — бенкет у Стародавній Греції, що супроводжувався буйними веселощами. Дуже важлива складова чоловічого дозвілля. Синоніми: бенкет, прийом, гостина.

Давні греки не любили їсти наодинці, тому часто запрошували гостей. Ось чому в античній Греції часто відбувались бенкети і застілля. Своїх друзів греки запрошували особисто при зустрічі або посилали за ними раба.

Нерідко бувало так, що запрошені — близькі друзі або родичі, охоче приводили з собою ісвоїх друзів. Тому ввійшло в звичку приносити у кошику на бенкет свою частку частування.

Запрошені ретельно одягалися. Як правило, вони приймали ванну і парфумувалися. Ввічливість вима-гала особливоїпунктуальності, оскільки за стіл сідали, не чекаючи тих, хто запізнювався.

Спочатку обідали сидячи, але цей звичай зберігся тільки в небагатьох містах, наприклад на грецькому острові Крит. Ще до перських воєн спартанці перейняли східний звичайобідати лежачи на ложах. Однак мова йде тільки про чоловіків,оскільки в ті рідкісні випадки, коли діти і жінкизапрошувалися до столу, то завжди повинні були сидіти.На покритих покривалими ложахрозміщались одна або дві особи. За спинами у гостей лежали подушки. Греки їлиспираючись лівим ліктем на подушку таким чином знаходились внапівлежачому положенні.

Ложі розташовували так, щоб бенкетуючі сиділи максимально близько і бачили одне одного — найчастіше у вигляді півкола навколо столів з частунками. Столибули трохи нижчими, ніж ложа, щоб зручно було досягати їжу.

Розміщення гостей не було хаотичним. Почесне місце було по праву сторону від господаря будинку. Найменш почеснимвважалося — те, яке було найбільш віддалене від нього. З цього приводу між гостями часто виникали суперечки.

Перебіг Симпозій

Зайшовши в дім, гості знімали взуття і раби обмивали усім ноги, а іноді навіть парфумували їх. Потім вони підносили воду для миття рук. Ритуальне обмивання рук і оббризкування пахощами вважається початком бенкету.

Тільки після обмивання рук і ніг гості приступали до трапези. Зручно вмостившись на ложахзалишалося тільки простягнути руку і брати різноманітні частунки, що лежали на блюдах. Ні ножів, ні виделок не використовували. Зрідка використовували ложку для рідких страв або соусів, але найчастіше її заміняли кіркою хліба. Таким чином, майже все їли руками. Не було ні скатертин, ні серветок; руки витирали м'якушкою хліба або спеціальним тістом, яке катуляли між пальцями, так що з нього виходили кульки.

Запрошені могли привести з собою своїх рабів, в іншому випадку їм прислужували рабигосподаря.

Існує небагато відомостей про загальний порядок великої грецької симпозії. Сумнівно, щоб обід починався, як у римлян, холодними закусками і солодкими винами. Ймовірно, бенкетувати починали стравами, що сприяли апетиту, не обов’язково холодними. Потім йшли м'ясо, риба, овочі та різні соуси.

Після трапези раби приносили воду і рушники; гості полоскали руки, одягали вінки з квітів і виголошували молитви Діонісу та іншим покровителям, п’ючи при цьому нерозбавлене водою вино.

На завершення слуги приносили десерт. Під десертом малися на увазі не солодощі, а чергові страви, а саме птиця, найчастіше дичина. Після цього подавали свіжі та сухі фрукти і сир. На столах були також часник, цибуля, сіль, змішану з кмином і іншими травами, солоні пиріжки з прянощами. Було і печиво. Наприклад, Аттика славилася своїми солодкими пиріжками, до яких замість цукру додавали мед. Інші види пиріжків — з сиром і з маслом.

Читати: "Бенкет" Платон (існує в укр. перекладі: Платон. Бенкет / перекл. з давньогрецької і коментарі Уляни Головач. Львів: Видавництво УКУ 2005)

Дивитися: "Хвала Еросу" Львівський академічний театр ім. Леся Курбаса

"Plato's Symposium" (2012) — скоро на екранах