Цинізм. Від античного до постмодерного

Як відомо з історії філософії, термін “цинізм” має давньогрецьке походження (κυνισμός) і стосується доктрини однієї з найвідоміших античних філософських шкіл 4 ст. до н.е. — кініків. Ідеологом вчення є Сократ, який, разом зі своїми послідовніками, слідували вченням Антисфена (435 - 370 до н.е., засновник школи кініків) і займались дослідженнями етичних проблем та їх впливу на суспільство. Кініки вирізнялися зниженими матеріальними потребами, мало не аскезою, були позбавлені умовностей та з презирством ставились до надбань людської культури. Вони її відкидали, і вважали, що матеріальні блага і зосередження на побуті лише шкодять пошуку істини та свободі особистості; замість гоніння за матеріальним зосереджувались на власній натурі. У досягненні своїх цілей кініки цілковито дистанціювались від суспільних інститутів (напр. родини, релігії, держави тощо). Серед найвідоміших кініків — Діоген, Кратет Фіванський, Монім, Телес та ін. Ідеї кініків стали підставовими для інших філософських вчень, наприклад стоїцизму та екзистенціалізму.

З розвитком філософської науки, над цим концептом розмірковувало чимало знаменитих філософів. Серед них І. Кант, А. Камю, Г. Менкен, Ф. Ніцше, а Н. Макіявеллі взагалі називають яскравим представником циніків.

Більшість поширених визначень “цинізму” включають “нехтування суспільними нормами”, що часто виражається у виявленні зневаги до чогось, що викликає загальну повагу. Філософський словник (редакція В.І. Шинкарука) вкладає в термін “цинізм” наступне значення, — паплюження найбільших цінностей для людини. Наприклад, людських принципів, ідеалів, гідность та ін.

В наш час, трактування цього терміну може бути дещо м’якшим. Зокрема цинізмом називають особливо скептичне ставлення до чогось або когось. Часом це навіть виражається у жартівливій формі. Або ж ставлення під сумнів загальних правд, абсолютів, чи цінностей. Питання віри у циніків спримітизоване. На цю тему у англійського вченого і філософа ХХ століття Бертрана Рассела є добра фраза: “циніки не тільки не здатні вірити в те, що їм говорять, але й не здатні взагалі вірити у що-небудь”. Втім, трапляється і таке визначення: цинік — це людина, яка висловлює вголос те, про що всі думають, але не мають сміливості признатись навіть собі. Вдавання до цинізму часто може бути наслідком певних розчарувань в житті, зради з боку авторитетів; він також може бути наслідком різких змін (в особистому житті, чи у всьому суспільстві), до яких людина не була готова.

Що стосується постмодерністської філософії, то знаменитий німецький філософ ХХ століття Петер Слотердайк (Peter Sloterdijk) ввів поняття “цинічний розум” (cynical reason, der zynishen Vernunft). Він вбачає зв’язок між сучасним концептом “цинізм” і спадщиною Просвітнитва (часто посилається на І. Канта), бачить певні особливості цієї епохи, які цинізм абсорбував. Свої ґрунтовні дослідження про цинізм як соціальний феномен в історії Європи Слотердайк описав у двотомній книзі “Критика цинічного розуму” (“Kritik der zynischen Vernunft”, 1983). Його праця починається з історії філософії. Досліджуючи кініків автор висуває тезу, яка звучить приблизно приблизно наступним чином: “оригінальна грецька філософська школа зарекомендувала себе як підрив давньогрецької академії і як вихід для безправних народних мас”. В процесі дослідження підверджує її.

Тотожним терміном до “цинізму” є “блюзнірство”. Дефініції практично збігаються, проте до тлумачення другого слід додати ще святотатство.

Здебільшого цинізм не толерується суспільством, вважається деструктивом і відхиленням, в відтак викликає у загалу негативну реакцію. Існує ще таке явище як “вульгарний цинізм”. Це глумливе і відверто зневажливе ставлення до принципових “абсолютів”

Розглянемо кілька прикладів цинізму. Петер Слотердайк ілюструє наступну модель цинізму: живе собі католицький священик, який час від часу вчащає до знайомої дівиці аби вдаватися до заборонених тілесних радощів. А по всьому тлумачить їй свою духовну місію в житті і переповідає моральні правила, охоронцем яких себе вважає і які безперечно є нормами суспільного життя. Інший приклад, на який можна натрапити в його книзі — подвійні агенти, які майстерно маневрують і вдаються до цинізму заради власних чітко поставлених цілей. Модель агента може бути потрактована і в сенсі професії, і стилю життя. Цинізм тут — не просто особливість, а спосіб тактичного мислення людини. До цинізму часто вдаються ті, хто про людське око пропагують щось табуйоване, а насправді без відчуття провини порушують власне ж табу. Згадаймо тільки знамениту і широко декларовану фразу “в СРСР секса нет”. Або ж коли хтось нагнітає на комерційні свята, наприклад, Васьмоє марта чи День святого Валентина, а потай чекає вітань, квітів і валентинок. Ще одним цілком буденним прикладом цинізму може бути така модель: людина з жалості чи якихось інших міркувань регулярно перераховує кошти на притулок для бездомних тварин і публікує в особистому блозі статті про підлих господарів, які викидають собак на вулицю чи відстрілюють сусідську худобу, яка виклкає в них роздратування. Стаття супроводжується обурливими коментарями і закликами покласти цьому край. Водночас, коли кіт цієї людини зробив купу на килимку перед телевізором, вона раптово скаженіє і жорстоко шмагає кота, караючи за скоєний вчинок.

Я схиляюсь до думки, що для загального колориту життя цинізм це непогано, бо ж інколи, в окремих ситуаціях, треба і цинізму, якщо це не порушує стійких переконань людини і не ображає чиєїсь гідності. Однак, на загал вважаю, що варто старатись уникати його в жорстоких (вульгарних) формах, як зрештою і людей, що зловживають ним. Вважається, що до цинізму вдаються сильні (безжалісні?) особистості, хто має на меті в будь-який спосіб досягнути своєї мети. Проте, на мою думку, на шляху до реалізації якихось цілей цинізм не бажаний і не доречний.

Джерела і бібліографія:

Рублевськая Р. Цинизм в составе крови // Віртуальний журнал “Dreamiech Vision”: http://dvjournal.ru/2011/11/11/409/

Шинкарук В.І. Філософський словник. — Київ, Головна редакція Української Радянської Енциклопедії Академії Наук Українського РСР, 1973

Вінквіст Ч., Тейлор В. Е. Енциклопедія Постмодернізму / перекл. Шовкун В., науковий редактор Шевченко О. — Київ: “Основи”, 2003

Рассел Б. О юношеском цинизме // http://www.i-u.ru/biblio/archive/rassel_youthful/

Рассел Б. История западной философии // http://krotov.info/lib_sec/17_r/ras/rass_03.html

Слотердайк П. Критика цинічного розуму. — Київ: ВК ТОВ “Тандем”, 2002.

Поняття кохання та сексуальності у стародавньому Римі

На різних етапах розвитку світових цивілізацій, такі ключові поняття особистого життя, як «кохання» чи «сексуальність» сприймались людьми по-різному. Що стосується стародавнього Риму, то тут існувало навіть декілька точок зору. Наприклад, частина римлян вважали, що для створення ідеальної, респектабельної сім’ї не обов’язково засновувати її на засадах кохання.

Звісно, були прихильники і сентиментальних почуттів та ніжності, а не лише формальності, у стосунках. На їхній погляд, такі шлюбні відносини також могли бути цікавими і різноманітними. Часто таких поглядів додержувались молоді та відчайдушні романтики.

Однак, найпоширенішою думкою була така: кохання — аж ніяк не приватна справа людей і не залежить від їхніх бажань. Натомість, залежить від таких неземних явищ як доля, космос та вищі сили.

Якої точки зору стосовно суті кохання не додержувалися б римляни, спільним у всіх було сприйняття сексу. Римляни, як зрештою і греки, значно більше цікавились суттю актів, а не технікою. Це суттєво відрізняє їх від народів стародавнього Сходу, де все сприймалось навпаки. Хоча, аж до християнства, ця суть спочатку зовсім не була сакральною. Переважно секс для римлян — просто звичка, норма повсякденного життя, а також один із способів зняти напругу і розлабитись, на одному рівні з купанням чи масажем.

Рим — територія вільної любові і сексуальних вподобань. Масовим і цілком звичним явищем був розвиток одностатеввих стосунків. За поширеною думкою, більше, ніж половина стародавніх римлян, була бісексуальною. Особливо це стосується ІІ-І століття до н.е. Зокрема, часто траплялись моногамні сім’ї.

Доволі поширеними явищами були любовні інтриги та вільні стосунки поза сім’єю. Особливо це стосувалось чоловіків. Загальною нормою, можна навіть сказати модою, було вести розпусний спосіб життя. Тому, великою мірою керуючись загальною думкою суспільства, римські мужі нерідко задовольнялись наложницями чи користувались послугами куртизанок. А відтак, величезної популярності набула проституція, яка стала окремою професією. На всіх етапах Римської історії, цю професію толерували, більше того, вважали необхідною. Навіть святий Августин так вважав: «Прогнавши проституток із суспільства, воно перетвориться в хаос».

Цікаво те, що поняття сорому в стародавніх римлян не існувало. Це добре помітно скажімо в ось такому аспекті їхнього життя: як відомо, майже всі римляни, не зважаючи на своє соціальне становище, щоденно відвідували бані. Не тільки задля особистої гігієни. Це також було невід’ємною частиною їхнього громадського життя і соціальної заангажованості. Бані були спільними і для чоловіків і для жінок, а тому в не бачили соому в людській наготі.

З появою і розповсюдженням християнства на території Риму більшість усталених міркувань про кохання, шлюб та сексуальність цілком змінились. Наприклад, кохання набуло важливого значення, шлюби все частіше почали ґрунтуватись саме на почуттях. З закріпленням християнства бані і терми позакривали. Гомосексуалізм та бісексуальність почали вважати відхиленням, навіть збоченням, і цькували представників таких вподобань. Проте самі явища не зникли.

______

Заради поглиблення знань в цій інтригуючій темі та цікавих деталей, читайте цю чудову статтю: http://manofroma.wordpress.com/2007/11/27/permanences-iiib-sex-and-the-city-of-rome/

Повсякденне життя, звичаї і традиції давніх греків

Одяг стародавніх греків

Побут стародавніх греків складався під впливом природно-кліматичних умов Балканського півострова. Під спекотним сонцем елліни носили легкий одяг без рукавів.У Стародавній Греції основною сировиною для виготовлення одягу служили льон і овеча вовна. Прядіння і ткацтво були виключно жіночими заняттями. Готову тканину вибілювали або фарбували. Як і всі жителі півдня, греки любили яскраві кольори (різні відтінки зеленого, червоного, помаранчевого тощо). Траурними кольорами вважалися чорний, темно-зелений і сірий. Найбільш ошатними вважалися білі тканини, а найдорожчими – пурпурні (яскраво червоні). Одяг прикрашали вишивкою (іноді - повністю, частіше - по краях, у вигляді кайми); вишивку могли доповнювати нашитими золотими пластинками або бляшками.

Повсякденний одяг чоловіків складався із пов'язки на стегнах, а святковий - з довгої кольорової спідниці, поверх якої накидалися шати (накидка). Мисливці і воїни носили короткі шкіряні штани. Що стосується жінок, основною деталлю їх одягу теж була спідниця - довга, розкльошена донизу. Спідницю доповнював короткий жакет, стягнутий під грудьми поясом, з вузькими короткими рукавами. У прохолодну погоду на плечі накидали довгі шалі і шарфи з китицями. Предмети одягу скріплювалися між собою за допомогою мотузків, або гудзиків.Нижній одяг називався хітон, у чоловіків був дуже довгий, але згодом став коротшим — до колін. Жіночий хітон носили так: дівчата підперізували його в талії, а жінки — під грудьми. Дівчата в Спарті носили короткі хітони, вище колін. На вулицю виходили в гіматії — верхньму одязі, що нагадує накидку.

Капелюхи надягали тільки в дорозі. Вони мали широкі поля і захищали мандрівників від пекучого південного сонця. Або від дощу, який в тих краях траплявся нечасто.

Греки здебільшого носили сандалі, сплетені із шкіряних ремінців.
 Окрім простих сандалей, елліни уміли шити напівчеревики із задником, а також чобітки на шнуруванні, що підкреслювали стрункість ніг.

Житло стародавніх греків

Уявіть собі, що ми знаходимося в давньо-грецькому місті на одній з його вулиць. Що ми бачимо? Вулиці криві, засмічені, багато пилюки. Тротуарів немає. Більшість вулиць настільки вузькі, що за ними лише насилу міг проїхати віз.

Будинки зазвичай будувалися на один або два поверхи. Матеріалом служили цегла, кругляк (колода, стовбур зрубаного дерева) та камінь.

Стіни будинків зазвичай облицьовувалися штукатуркою і фарбувалися.

Античне житло було особливим замкнутим простором, відгородженим від зовнішнього світу. Всі приміщення були звернені обличчям до внутрішнього дворику, а на вулицю вони виходили глухою стіною. Вікон було не багато і вони мали вигляд вузьких щілин. Cкла в них не було, а прикривалися вони віконницями. Таким чином, оселя грецької родини приховувала приватне життя від стороннього ока.

Друга особливість грецького житла, полягала в його розташуванні по відношенню до сонця — джерела природного тепла і світла. Південна частина будинку була зазвичай одноповерховою, а північна — двоповерховою. Завдяки цьому, влітку будинок був захищений від палючих променів сонця, а взимку, коли сонце знаходилось нижче до землі, промені глибоко проникали в глиб оселі, саме тому не було печей, і зимою греки рятувалися від холоду переносними жаровнями (невеличкі металеві посудини, що наповнювались гарячим вугіллям).

Будинок поділявся на чоловічу частину (андрон) і жіночу (гінекед), яка була зазвичай розташована на другому поверсі. Там же розташовувалися спальні.

Кімнати були дуже скромно обставлені, за винятком їдальні, де чоловіки приймали гостей і влаштовувалися бенкети — симпозії. Обстановка в грецьких будинках була простою і зручною. На симпозії гості лежали на ложах, вони були без спинки, з невисоким узголів'ям, або зі спинкою як у дивана, насолоджувалися вишуканою їжею та вином.

Глухі стіни будинків з невеликими віконцями під карнизом — це все, що можна було побачити з вулиці. Двері та вікна кімнат виходили на внутрішній двір -перистиль, оточений тонкими колонами. Спершу житло складалося з трьох-чотирьох кімнат. Згодом винайшли каналізацію..

Здебільшого греки харчувалися рибою, овочами, оливками, хлібом, часником, запиваючи їжу легким, розбавленим водою, вином. М'ясо вживали лише багатії, та й то під час свят і жертвоприношень.

Культура греків розвивалася в умовах рабовласницької держави. Раби, виконуючи всю тяжку роботу, вивільняли громадянам час для духовного розвитку: греки любили театр, присвячували свій час науці, філософії, мистецтву тощо.

Побутові предмети стародавніх греків

Сидіння і стільці у стародавніх греків

Діфф - низький стілець без спинки на чотирьох ніжках, розташованих або у вигляді букви X, або перпендикулярно сидінню. У першому випадку він легко складався, тому що саме сидіння складалося з переплетених ременів (нагадує модель сучасного розкладного стільчика, який користується популярністю наприклад у рибалок); у другому випадку він не складався, і сидіння було міцно прикріплене до ніжок.

Додаючи до нескладного діффу спинку, одержували так звиний клисмос, дуже схожий на наші сучасні стільці.

Дроносом називався стілець, трохи більший по величині, зі спинкою й підлокітниками.

У храмах сідалища для богів називалися тронами. Схожі сідалища були і у приватних будинках. Вони були почесним місцем господаря будинку і його друзів. Зважаючи на те, що ці трони через їхні значні розміри пересувати було важко, їх часто міцно прикріплювали до стін.

Cтільці переважно робили із твердого дерева, а трони для богів і правителів — найчастіше з мармуру. Майже всі вони були прикрашені красивими орнаментами. Деколи їх покривали м'якими шкірами, килимами або подушками.

Також, у стародавніх греків існували настільки високі стільці, що для того аби піднятися на них, часто доводилося користуватися особливим ослінчиком (стільцем).

Ліжка і постіль у стародавніх греків

Дерев'яна підставка для античного ложа була нічим іншим, ніж подовження діффа — давньогрецького стільчика.

Повоживши діфф із прямими ніжками одержували щось схоже на лаву без спинки. Додаючи одну спинку в узголів'ї, іншу в ногах і третю по довжині, одержували меблі, чимось схожі на сучасні дивани.

Матеріалами були сосна, клен і бук. Дерев'яні частини ліжок, які не закривалися тканинами, — ніжки й спинки — робилися особливо ретельно. Ніжки прикрашалися різьбленням або виточувалися. інші частини часто покривалися золотом, сріблом або слонової кісткою.

Постіль багатої людини складалася товстих вовняних покривал, які служили для підстилки замість матраца. Іноді під покривала підстилали овечі шкіри. Замість ковдр використовували плащі або особливі цупкі покривала. Давні греки спали без одягу і часто ним же й накривалися.

Значно пізніше після описів Гомера почали використовува- ти матрац, що складався з полотняного або вовняного чохла, який набивався сумішшю з вовни й пір'я. Цей матрац покривали ковдрами. Подушки доповнювали постіль.

У греків були ще ложа для читання, письма й навіть для бенкетів. Вони їх покривали м'якими й пухнатими тканинами, що вирізнялися ніжністю і яскравістю кольорів; одна або дві туго набиті подушки підтримували тіло в напівсидячому положенні або служили опорою для ліктів.