Театр, як відомо, — вид візуального мистецтва, коли на сцені акторами відтворюються певні постановочні чи імпровізовані видовища — гра. Досліджуючи театральну культуру будь-якої країни певного періоду можна зробити висновки про відповідну епоху, мешканців, соціальні та національні особливості тощо. Окрім того, театр вже століттями можна вважати одним із найважливіших культурних осередків. Тому, у дослідженні культури кожної європейської країни, театр займає важливу позицію і суттєво розширює наші знання про цю країну та її ідентичність.
Початок розвитоку іспанської театральної культури сягають кінця багатого XV століття. На цей же час припадає чимало важливих подій в країні, серед яких перемога іспанців у війні з маврами, відкриття Америки Христофором Колумбом, зародження інквізиції.
Культура Іспанії є доволі унікальною, адже в цій країні впродовж XIII-XV був магометанський лад, який мав свої суворі релігійні правила. Скажімо, існувала заборона зображувати людину в усіх мистецтвах, адже вважалося, що це ображає бога. Відповідно, залишилось лише два видовища, які були розповсюджені в Іспанії в той час – корида та публічні страти. І те, і інше відбувалося дуже часто.
Структуру кориди, напевно знають навіть ті, хто ніколи не був в Іспінії і не вивчив детально її Історії. Цей вид розваг став культовим в Іспанії і досі є візитною карткою країни.
В епоху відродження, а заодно період Реконкісти, актуальними стали серйозні драматчні твори, покликані звеличувати іспанську націю під час боротьби за християнство. 1492 року Хуан дель Енсіна зробив постановку відвоювання Гранади. Традиційно, цей рік і вважають народження іспанського національного театру.
У пізньому середньовіччі мода на видовища почала сильно зростати. Одним з популярних жанрів стали релігійні вистави, які, часом, мали дуже жорстокий сценарій. Наприклад, на свята з храмів з вигуками і стусанами виганяли розумово відсталих. Юрба спостерігала це видовище і підбадьорювала акторів свистом і заохоченнями.
Особливо відзначити хочеться двірцевий фестиваль "Маска", що відбувався у формі театральних постановок і мав на меті розважити придворну аристократію.
Згодом, почали набувати популярності семигодинні спектаклі, постаповки античних авторів, скажімо Овідія. Культура розміщення найпочесніших глядачів, з королем на троні з подушкахками поцентру, а також їхній прихід і відхід з вистави — це теж було частином видовища.
Великі пристрасті довкола театру розгорталися під час святкування Corpus Christi, праздник Тіла і Крові Христа. Тоді, окрім вуличних фестивалів, до театрів був великий наплив людей і між ними відбувалися суперечки під час визначення найкращої трупи, вистави чи актора. Часто сутички мали летальні наслідки. Особливої популярності мав Кальдерон та його п'єси, що відносяться до жанру Autos sacramentales.
Цікавою особливістю є те, що в Іспанії не існувало поділу жанру на трагедію і комедію, постановки мали змішаний характер.
На серйозний, у значенні досягнення професійної майстерності, рівень іспанський театр виходить під час творчості великого драматурга Лопе де Руеди. В основному Руеда писав комедії та інтермедії — коротенькі постановки з промовистим змістом.
Цікавим фактом є непросте соціальне становище лицедіїв — акторів. Хоча за свою роботу вони одержувала читалі гроші, адже народ щедро платив за квитки на вистави — свою улюблену розвагу. Складність ситуації полягала у тому, що хоч актори і були запотребованими в суспільстві, однак всеодно належали до нищої верстви населення. Це означає, що вони не могли розпоряджатися своїми чесно заробленими грошима, адже їхні витрати були регламентовані законом Іспанії. За виручені кошти, вони купували сценічні костюми оригінальних покроїв і таким чином були законодавцями іспанської моди серед аристократії. Носити свої шати вони мали право лише під час вистав, знову ж таки, згідно тодішньому законодавству. Решту коштів, актори здебільшого вкладали в благодійність — допомагали старим людям, які в минулому були акторами (такий собі прототип пансіону), а також опікувались дітьми-сиротами. За непослух закону вони ризикували пожертвувати життям, адже їх, попри високу майстерність на сцені і відоме на всю країну ім'я, могли запросто засудити до смерті.
XX століття — теж надзвичайно плідне для іспанської драматургії. Серед найвидатніших постатей театру цього періоду — Федеріко Гарсія Лорка, Мігель де Унамуно, Альфонсо Састре тощо. Особливо відомим став Антоніо Буеро Вальєхо, який написав понад 30 драматичних п'єс, деякі з яких були навіть екранізовані. Вальєхо, завдяки своїй творчості (соціально-політичний театр), прославився і далеко за межами Іспанії.
Важливою тенденцією століття стало звернення театралів до актуальних соціальних проблем і привернення до них уваги суспільства зі сцени. Загалом, культурна спадщина країни налічує близько п'ятдесяти відомих чільників театру, які прославились на світовій арені.
